Анатолій Сергійович летів додому, до матері. Ні, він не забував її, вони часто бачилися, але завжди мати приїжджала до нього. Погостювати, поняньчити дітей. І кожен раз син просив:
— Залишся назовсім, мама.
Мати погоджувалася. Але проходив тиждень-другий, і він помічав, що вона не спить ночами.
— Ти чого не спиш, мама?
— Не можу заснути. Тут у вас такий шум, гуркіт.
І, не піддаючись ні на які вмовляння, їхала до себе в село, в тишу, до рідної хати. Щоб на наступний рік знову приїхати, але тільки в гості.
А нині мати не приїхала. Син стривожився: може, сталося що? Але у відповідь по телефоні мати його заспокоїла: занедужала трохи. Відлежусь і приїду. Не хвилюйся і бережи краще себе.
Час минав, мати не їхала. І тоді він вирішив провідати її сам.
По мікрофону оголосили: приготуватися до посадки. Анатолій Сергійович слухняно пристебнув ремінь. Літак вже котився по посадковій доріжці. Але ж ще потрібно було дістатися до села.
На автобусній станції пояснили: ранковий автобус пішов, другий рейс буде тільки до вечора. Він не став чекати автобуса — довелося викликати таксі.
Приємно було після літакового гудіння зануритися в тишу полів. Прохолодний вітер обдував гаряче лице, і від цього, незважаючи на спеку, трохи навіть морозило.
Під’їхавши до села, Анатолій Сергійович попросив шофера зупинитися. Йому здалося незручним після стількох років відсутності заявитися додому в таксі. Адже йшов-то він з дому пішки. Пішки повинен і повернутися.
Село було не впізнати. Колись велике, веселе, а тепер із зелені дерев виглядало всього декількома темних хат. Рідної же хати не впізнати було не реально. Вона стояла, як і раніше, на самому краю села.
Він зайшов: в хаті було порожньо. Мліли від спеки квіти в горщиках на підвіконні. Стояли дрова перед піччю. І нікого. Лише придивившись, він побачив, як в кутку, на ліжку щось живе ворухнулося.
— Мама!
— Синку мій!
Вона гладила його по волоссю своєю теплою шорсткою рукою, примовляла:
— Як же це ти надумав, синку? Така радість, така радість. Ну зачекай я встану, поїсти тобі зготую…
— Ну, як же так? Адже гість в домі …
— Вона спробувала встати і не змогла, знову відкинулася на подушку. Усміхнулася винувато:
— Від щастя дух захопило. Зараз, зараз, віддихаюсь трохи …
Анатолій Сергійович пройшовся по хаті, впізнаючи і не пізнаючи її. Підлога була чисто вимитим: кому його тут бруднити?
І все-таки рідна домівка була не такою, якою він її пам’ятав. Дивне відчуття: в ньому було тісно. Але ж колись цей будинок здавався йому величезним. Не здавався, він і був таким. Інакше де б вони з сестричкою Анюткою влаштовували в дитинстві справжні повітряні баталії? Під стелею носилися паперові, пофарбовані блакитним олівцем наші літачки. Запущені з пічки, вони зіштовхувалися гострими носами і падали на підлогу. Вони з Анюткою просто верещали від захвату.
Так, був час, коли хата була величезною, тепер же він ледве вміщався в ній, мало не дістаючи головою стелю. Ніби він виріс, а хата, навпаки, стиснулася.
Анатолій Сергійович підійшов до стіни, де у великій дерев’яній рамці висіли фотокартки, придивився. Ось батько — похмурий, лобатий. Ось мати — смішна, в платті горошком, з коротеньким чубком на лобі. Ось сестричка Аня, зовсім ще малесенька…
Він пройшов в темні сіни, навпомацки знайшов відро, взяв кухоль, хотів зачерпнути води — відро прогриміло у відповідь порожнечею.
— От біда, — почула мати і стала збиратися, — я зараз, тут близенько …
— Та що ти, мамо? Я сам піду.
— Не забув, де наша криниця? А забув, так тут колонка поряд.
— Гаразд, знайду.
Коли він приніс з криниці води, мати вже поралася біля печі. Жарко палали дрова, смажилася на великій сковороді яєчня.
«Ні, — вирішив він про себе, — більше я її тут не залишу одну. Води принести і то нікому ».
Мати немов вгадала його думки.
— Виздоровію, дасть бог, — сказала вона, — і в гості приїду.
Вона підійшла до нього, провела рукою по обличчю, немов хотіла розгладити різкі складки по обидва боки рота.
— Втомився, синку? А ти лягай, відпочинь з дороги. Мабуть втомився.
Йому не хотілося лягати, але мати майже силою поклала його, жартівливо прикрикнула:
— Бач, неслух!
Щоб не суперечити матері, Анатолій Сергійович, не роздягаючись, приліг на диван, закрив очі. І відразу ж, як сірі, розмиті хмари, попливли перед очима спогади. Ось він малюком в новій синій сорочці сидить на даху і пускає змія в таке ж синє бездонне небо. А десь внизу, на землі, стрибає сестричка Аня і кричить:
«Я теж хочу, я теж хочу!»
Батька в селі він не пам’ятав. А тепер молодий батько дивився зі стіни на постарілого сина і ніби докоряв його в чомусь. Син хотів зрозуміти це, щось згадати і ніяк не міг. Лише билося серце, тремтіло в ньому неясне, ледь вловиме почуття провини перед батьком. Але в чому? У чому?
Він так і заснув з цим незрозумілим тривожним почуттям, і уві сні йому знову снилося небо, але не синє і бездонне, а низьке і чорне, і він летів в цьому небі батькові навперейми …
Прокинувся від того, що почув шепіт. Обережно розплющив очі: навколо дивана сиділи бабусі і шепотілися. На головах у них були білі хусточки, і хусточки ці колихалися в такт шепоту: «Літає … Голубчик … Літає …»
Він різко кинувся з дивана.
— Прокинувся, синку, — сказала мати, — ну ось і добре, от і добре. А до нас гості прийшли, сидимо тут, розмовляємо пошепки, тебе розбудити боїмося.
Придивившись, він став взнавати бабусь, а яких не впізнавав, ті самі про себе нагадували.
— Так Ганна я, тітка Ганна, невже забув, як з рогатки півня мого покалічив?
— А з моїм Петькою ти ще в школу бігав. Іду це я, а вони на ялинці сидять, сумки на гілляку повісили і про школу забули.
— А де зараз Петро? — запитав Анатолій Сергійович.
Тітка Ксенія, велика, огрядна, як чоловік, гордо оглянула своїх подруг, похвалилася:
— Петька мій високо забрався. У міністерстві працює. Самого головного на машині возить.
І інші бабусі стали навперебій хвалитися:
— А мій Вася на шахтах працює.
Мама спустилась в підпілля, дістала пляшку наливки, запросила всіх до столу:
— Сідайте, сідайте, їжте, гостенькі, їжте, милі і в моєму будинку зійшло сонечко.
Мати, підійшла до сина, сіла поруч, поклала голову йому на плече:
— Не гнівайся ти нас, рідний … Не часто в селі таке трапляється. В гості ніхто не приїжджає …
— А що, з моїх однолітків нікого не залишилося?
— Вважай, що і нікого. Ось і тужать бабусині душі. Діти розлетілися хто куди, як птахи сірі.
Дивлячись на бабусь, Анатолій Сергійович з сумом думав: як розійшлися долі. Старих матерів і їх сучасних дітей. І тут вже нічого не поробиш. І тільки жалість до цих бабусь забутих по маленьким селах.
