«Якщо Бог нас вивів з пекла, значить має план на нас» – батьки п’яти дітей про порятунок з Маріуполя

Коли ми чуємо про десятки тисяч загиблих в Маріуполі і розуміємо, що це ще далеко не остаточна цифра. Коли ми тільки на мить пробуємо уявити життя людей, які вже третій місяць живуть в катакомбах, під постійними обстрілами, без води, тепла, електроенергії, ліків та всього, що потрібно для життя – ми розуміємо, що Маріуполь, місто Марії, як його назвав Папа Франциск, стало для людей пеклом. Історію родини, якій вдалось вирватись із пекла розповіла Наталя, мама п’яти дітей.

Джерело: Карітас-Спес

“Коли все почалося 24 лютого, дома сидіти було не можливо і ми спустились в підвал. Хоча нам здавалося, що вибухи були зовсім поряд, ми потім зрозуміли, що вони були ще далеко. Що таке, коли прилітає поруч – ми дізнались за кілька днів. Наше місто опинилося в облозі з п’ятої доби повномасштабного вторгнення. Спочатку російські війська перебили газопостачання, а потім водопровід. Ми сиділи без тепла й води в зовсім непристосованому підвалі. Готували на вогнищі. Мали «чергування по кухні». Це були короткі вилазки на вулицю, бо як тільки звучав крик «повітря», ми чимдуж мчали в підвал. Ну як мчали, тебе фактично закидало туди ударною хвилею. Коли закінчились продукти, військові нам дозволили брати в магазинах. Ми розуміли, що це було мародерство, але мусили якось виживати. Так само і в аптеках. Не дозволяли брати тільки алкоголь.

Під нашим будинком був великий підвал. На одному боці десь 70, а на іншому боці десь 120 людей вміщалось. Дітей багато було дуже. І в нас ще була одна вагітна. Підвал був зовсім не пристосований для життя. Холодно було надзвичайно. Ми з дому брали ковдри і хто що міг, щоб зігрійся. Але нам пощастило, в нас був туалет. Це було приміщення молодіжного центру, тому в підвалі був туалет. Збирали дощову воду, сніг, щоб можна було в туалетах змивати. Як відстоїться вода, то посуд мили і руки, бо гігієни ніякої не було. Ми там чорні, як чорти були… Якось прилетіло в дах і потрапило в димар, а там сажа як полетіла. Ніч. Ми присвітили ліхтариками, позмітали все, а зранку вийшли на вулицю а ми всі в сажі. То як чорти були, руки чорні, одежа чорна… Ми як ходили, так і спали. Боже, а звук який був. Воно прямо над нами як жахнуло. Діти дуже злякалися. Ваня кричить «дайте мені свисток». Ми домовлялися, що свисток має бути завжди поруч, що якщо нас засипе уламками – треба буде свистіти, щоб нас відкопали. Він дуже сильно кричав: «Свисток, свисток!». Ваня наш четвертий, йому 7, старшому Владу – 22, Таї – 15, Софії – 8 і молодшому Назарчику – 5. Ми всі переїхали з моєю мамою з перших днів в підвал. Спочатку таким складом були, а потім ще й собаку забрали, до нього все важче було добиратися щоб годувати. Літало цілодобово, зранку до ночі і бомби і ракети, це дуже страшно. Тільки ми пса забрали, як на другий день до нас у двір прилетіло. Воронка була 40 сантиметрів у діаметрі і глибину півтора метри. Вікна повилітали, стіна тріснула, а машину – ніби хтось зігнув. Чоловік з неї тільки акумулятор дістав, добре що вцілів, бо від нього телефони заряджали.

«Якщо Бог нас вивів з пекла, значить має план на нас» - батьки п’яти дітей про порятунок з Маріуполя

Коло нас було щось на зразок скважини, там технічна вода була. Але ми на ній готували і пили її, бо інших варіантів не було. Дітей треба було годувати щодня. Все готували на вогнищі, в нас була повариха, вона раніше на кораблі працювала. Але це так, 4 секунди після сигналу «повітря» – і ти кидав все і тікав. Сигнали давав той, хто перший почув літак, або звуки ракети. Діти такі були налякані, що не виходили 2 тижні навіть повітрям подихати. Ні хліба нічого не було. Млинці смажили, муку дістали, замішували. Але було так, покладеш млинець і тікаєш в підвал… Все було так напружено, вже слух був такий загострений, що коли була тиша на хвилин 10 – то вже більше боялись її. Бо не розуміли звідки очікувати.

17 березня в нас кумів вбило. 9 чоловік тоді загинуло. Там одразу убило всіх. Вони в підвал не приходили, бо в них дома погріб був. Ввесь час сиділи в погребі, вилазили тільки поїсти і в туалет. В той день вони приготували їжу і сіли за стіл. І прилетіла авіабомба. Там три будинки із землею зрівнялись. З усіх тільки кума жива лишилась, була як решето, але її врятували. Ветеринар зашив. Боже, шив під ліхтариком в підвалі. Світив кожен чим міг. Воду на вогні гріли, щоб хоч трішки кров змити. Вона вся в осколках була. А в неї виявилось ще й печінка пробита була. Вона 2 неділі равала жовчю. Коли ми вже потім змогли вирватись – її в Крим завезли і там прооперували. А вона каже: «Навіщо я вижила, ні чоловіка, ні дітей… В неї двоє дівчаток було: 15 і 19 років. І в її куми чоловік і син 12 років тоді загинув. Всіх разом з сусідами – 9 чоловік вбило. Я коли побачила як виглядав їх дім, не розумію, як їх там знайшли. Розповідали, що її донька дві сходинки не стигла до погреба добігти… Ніхто їх не ховав. В погріб занесли, лінолеумом накрили і все… В нас і по вулицях трупи тижнями лежали. Такі були обстріли, що не можливо було вийти, щоб хоронити.

Ми ще залишались в Маріуполі. А потім бачимо, що надії нема. Нас покривають вогнем цілодобово. Наш підвал дрижить. Дітей іконками обкладала і молилась, щоб Бог зберіг. В ночі ніхто не спав, сиділи молились з іконками та свистками в руках. Коли ми вирішили пробувати прориватись, важко навіть було просто вийти за поріг. Там все гуде, а ти мусиш вийти. Це було дуже страшно. Я не могла відкрити двері і вийти з дітьми на вулицю. Перед очима був випадок, коли дівчина років 30 вийшла з підвалу, біля неї щось упало і їй повідривало руки. Хлопці вибігли взялися перев’язувати, щоб зупинити кровотечу… І от, вона жива – а допомогти їй ми нічим не можемо. До лікарні не дістатись і лікувати нічим. Так вона і померла. Її теж поховати ми не змогли. Там взагалі багато мертвих людей на вулицях. Максимум з дороги відсовували, не було змоги ховати. Так виходиш за продуктами, переступаєш людей і йдеш, бо мусиш знайти щось дітям.

У нас в підвалі була вагітна жінка, їх народжувати треба було 11 березня – вона народила шостого. Її ми ще якимсь дивом змогли доправити до лікарні, і вона народила в пологовому. А потім тільки її привезли з грудним немовлям в наш підвал знову, як дізнаємось, що 9 березня прилетіло в пологовий. Бог просто дивом врятував цю матір з дитиною. Ми були в самому епіцентрі. Там все зруйновано. Це район Центральний, трішки нижче драм театру. До речі, коли 16 березня на театр кинули бомбу – ми все чули. Зв’язку не було, ми так і не знаємо хто там загинув і чи є там родичі. Ні з ким зв’язку не було. Коли чоловік мені сказав, що залишатись вже не можна, я це розуміла, але все одно було дуже страшно виїжджати. Коли ми виїхали, ми потім дізналися що 21 числа прилетіло в наш дім, не залишило «камня на камені». Вертатися нам нікуди. Я часом кажу чоловіку, я так сильно хочу додому, а потім згадую – куди їхати…

Коли ми виїжджали – коридорів ніяких не було. Їхали на свій страх і ризик. Біля нас недалеко завод якраз був, от ми і опинились в епіцентрі. Ми розуміли, що якщо залишимось помремо точно, якщо спробуємо вихати – є шанс вижити. Перед нами також люди десь почули, що дають коридор – а потім виявилось що ні. Вони 20 кілометрів пішки йшли до села Мелекіне, потім ще 10 км до виїзду. Нас було 12 людей в одній старій машині. З сумками, собаками. Ми виходимо – бомби падають. Просто перед нашими очима влучило в готель Спартак. Нам потрібно було виїхати кілька кварталів з цього пекла. Літаки літали кожні 2-3 хвилини. Не було навіть продиху. Наша машина була на газу, а ми заправили її бензином, звідкись злили. Скрізь вибухає, а ми ледь сунемось. Дороги якою можна їхати не було. Я в житті ще стільки «Отче наш» молилась не молилась. Дітей від вікон закрили: мама з одного боку, я з іншого. Так і їхали. З телефонів все по видаляли, щоб жодної фото про війну чи обстріли не було. Жодної зброї… В доньки на телефоні залишилась фотка де ми на морі, то ми думали що нас пристрелять. Думали що там дрон, а там чайка. Хлопців всіх роздягали, шукали татуювання тризуба.

Син куми переїжджав і якесь фото в нього знайшли, то його мало не розстріляли, тицяли автоматом… Просто дивом відпустили. Жінку з дитиною мало не розстріляли через відео 5 секунд. Вони боялись, щоб ці кадри в Росію не потрапили. Ми доїхали до виїзду, далі віддали машину, взяли сумки і кілометрів 7 з дітьми на руках і старою матір’ю ми йшли до с. Мелекіно. Було так холодно, що моя мама вже сказала, краще б вона там лишилась. Такий був холодний вітер, різав як ножем. Але ми дійшли. Нас потім підібрали знайомі, довезли до Урзуфа, теж село. Там переночували. Нам треба було дістатися до Бердянська, потім до Запоріжжя. Зустріли одну гумколону вивозили лише жінок та дітей. Кажуть: «Мужики дійдуть 35км до Бердянська пішки». Я чоловіка покидати не захотіла. Але за щасливим збігом, нас волонтери підкинули. Бердянськ був вже окупований. Нам дали можливість зупинитись в школі, а ми місяць не миті. 10 днів ми жили в надії на гуманітарні автобуси. Ми ходили із сумками на визначене місце і чекали. Ми записуємося, записуємося, а автобуси не пускають. Дуже холодно було. Дуже боялися скрізь купа військових, а в нас дівчата 15 років. Ніч на заправці ми перебули серед поля, а зранку пішли на кільце на виїзд, щоб хтось нас підібрав. Їхав мікроавтобус вантажний і нас підвезли до Мелітополя.

«Якщо Бог нас вивів з пекла, значить має план на нас» - батьки п’яти дітей про порятунок з Маріуполя

Приїхали туди, а там така сама історія. Знову теж саме. Окупований. Нічим не виїхати. Добре, що власник готелю впустив нас пожити безкоштовно, там ми помилися вперше за місяць. Ви уявляєте які ми були? Волосся стояло як у ляльки, навіть заколок не треба було. Там ми намагались записатись на евакуацію, ходили щодня дізнавались, як можна виїхати. Жінку яка писала списки забрали військові. Потім сказали, що списків на евакуацію нема. Я вже плакала… А ще, до готелю в’їхали чеченці, і питають власника чи є тут дівчата, він сказав що нема. То ми, живучи з чеченцями на одному поверсі дітей наших ховали…

Потім я згадала, що ми з чоловіком знімалися в проекті «Хата на тата» і я подзвонила сценаристці і через неї і відомих людей нам допомогли виїхати. Колона йшла приватна та там були місця вони забронювали їх. Колона вирішила їхати через Оріхове це дуже довгий шлях, 13 годин. Але ми не доїхали. Почався обстріл у Пологах. Не доїхали 2 хвилини до блокпосту і почався обстріл градами. До останнього блокпосту дорога була замінована, міна на міні. У дітей губи посиніли від страху, коли вони знову побачили вибухи.

Нам треба було розвернутись на вузькій дорозі і не зачепити міни. Кажу дітям: «не бійтеся», а сама ледь стримую паніку. Я ввесь час думала, невже ми виїхали з одного пекла, щоб тут на міні підірватися. Але Бог знову зберіг. Коли ми в’їхали на українську територію, ми цілували всіх кого бачили, обіймали усіх хто де був. Це було таке щастя! Всі ридали. 18 людей і всі плачуть. Ми довго цього чекали 16 днів. Від того як виїхали з Маріуполя 16 днів намагались вирватись і щоразу глухий кут. Як в лабіринті і не можемо нічого зробити. Далі евакуаційним поїздом ми добралися до Львова, волонтери нас зустріли та довезли сюди в «Карітас-Спес».

Це якесь диво, діти щасливі, радіють, то футбол, то малювання. Їжа тут відмінна, намагаються, забезпечили всім необхідним, речі, кому які треба. Беріть, вибирайте кожній дитині. Стільки подарунків нам зробили. Люди настільки відкриті, розуміють що в нас горе, що нам нема куди йти. Щедрі душею відкриті та натомість нічого не вимагають, тільки кажуть відпочивайте, відходьте від цього. Гуляйте… Ми вдячні Богу, що сюди потрапили. Тут навіть діти швидко відійшли від стресу. Донька підліток відходить важче. Хоча вона і оптимістка, але часом заходжу в номер, вона сидіть плаче, каже: «Як згадую про Веронічку не можу». Вероніка, це її подруга, яка загинула з кумами. Вони з садка були разом. Все мріяли ким хто буде після 9 класу… А я їй кажу, що в нас буде все добре, нас Бог від такого врятував, значить має план на нас. Все буде добре, якщо так Бог розпорядився”.

Цієї історії вистачило б на десятки життів, але це історія однієї родини. Через центри для переселенців, якими опікується «Карітас-Спес Україна» пройшло майже 100 000 людей і в кожного свій біль і своя історія війни. На сьогодні в центрах для переселенців, які знаходяться під опікою Місії постійно перебуває більше 1 500 осіб. Ми дякуємо нашим партнерам, які допомагають нам допомагати. Допоможіть нам допомагати іншим.

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )
Завантаження...