Складно уявити дитину, яка б в дитинстві хоч раз не малювала чи не писати на стінах. Адже це такий великий і необмежений простір для фантазії і творчості, який притягнув героїню нашої історії і яка сьогодні з трепетом згадує той момент.
Довгоочікуваний подарунок
Коли мені в 4 роки подарували нову коробку з 64 восковими олівцями, в той дощовий і похмурий день я відчула, що в мені прокинувся художник, якому не терпілося намалювати щось незвичайне і казкове. Я взяла папір з друкарської машинки мами, але він мені здався недостатньо великий для тієї краси, що я збиралася створити. Адже потрібно було використати всі 64 воскових олівця, а як це можна було зробити на такому маленькому листочку формату А4?
І тут я озирнулася. Мою увагу привернули стіни. Я відразу представила, як барвистий і веселий пейзаж прикрасить всю нашу квартиру. Але при цьому я розуміла, що краще за все малювати на тих стінах, які заховані і не видно, наприклад, на стінах в шафі в спальні батьків.
Політ фантазії
Тільки мені варто було відкрити двері в шафу, як мене огорнула нескінченна фантазія і я вже не змогла зупинитися. Образи заповнювали весь мій розум швидше, ніж мої руки могли малювати. Я намагалася не забути жодну деталь, адже все було важливим!
Червоні, фіолетові, жовті, зелені, пурпурні, помаранчеві цифри, букви і інші яскраві зображення з’являлися на білих стінах. Барвиста веселка прикрашала більшу частину стіни, праворуч від якої світило золоте сонце. Внизу росло величезне тінисте дерево, на гілках якого висіли гойдалки, оточені дітьми. Скрізь росли квіти. Звичайно, я не забула намалювати ще й свого вусатого улюбленця – рудого зеленоокого кота.
Я зупинилася і милувалася своїм шедевром. Я відчувала, що в шафі літає магія. Я побачила стіни, кольори, яскравість і радість. Але після того як хвилина ейфорії закінчилася, виникла думка: я повинна похвалитися цим мамі, але при цьому мене не покидало відчуття, що батьки будуть злитися.
Реакція мами
Мої думки перервав голос матері, яка кликала на вечерю. Через деякий час стало чути її кроки, і нарешті двері шафи відчинилися. Я нервово стояла в кутку, все ще стискаючи олівці в пітному кулачку. Про себе я молилася, щоб мама не сварилася.
Побачивши мою творчість, мама різко вдихнула, а потім застигла. Вона дивилася на мій шедевр і довго мовчала. Я боялася навіть дихати. Нарешті, вона повернулася до мене.
«Мені подобається, – сказала вона. – Я люблю це! Це ти! Це твоє щастя! І тепер я відчуваю, що у мене нова шафа!»
Тепер, сорок п’ять років по тому, мій дитячий витвір мистецтва все ще в шафі. І в моєму власному домі стіни шафи – це шедеври, створені моїми власними дочками, коли вони були маленькими дівчатками.
І сьогодні щоразу, коли я відкриваю двері шафи, я розумію, що любов матері – найсильніше і важливе почуття на землі.